пʼятниця, 9 березня 2018 р.

Брати навіки. Соколів 1943-2018



Краєзнавчі читання "Брати навіки. Соколів 1943-2018"
Соколове відоме далеко за межами України. Саме тут у невеликому селі на Зміївщині, 75 років тому – 8 березня 1943 року відбувся бій, де пліч – о – пліч на боротьбу з ворогом стали радянські воїни і воїни 1-о окремого батальйону під командуванням Людвіга Свободи.  Так розпочала вступне слово бібліотекар  читального залу Валентина Максименко.
Присутнім було зачитано цитати з Книги Пам’яті Зміївщини, як проходив бій в с. Соколове. За героїчну оборону с. Соколове звання Героя Радянського Союзу отримали командир 1-ї роти Чехословацького батальйону О. Ярош (посмертно), командир взводу автоматників А. Сохор. Командир батальйону полковник Л. Свобода був нагороджений орденом Леніна. 87 чехословацьких воїнів були нагороджені орденами та медалями Радянського Союзу.
Краєзнавчі читання присвячені 75 річниці бою біля с. Соколове "Брати навіки. Соколів 1943-2018"
В підтвердження цих слів був показаний фільм «Соколове. Забутні герої». На закінчення бібліограф центральної бібліотеки Наталія Лещенко зробила огляд книжкової виставки.
КЗ "ЦБС Зміївського району"
Так у читальному залі  Зміївської центральної бібліотеки пройшли краєзнавчі читання присвячені 75 річниці бою біля с. Соколове «Брати навіки. Соколів 1943-2018»






понеділок, 5 лютого 2018 р.

Юрій Шовкопляс – поет, прозаїк та наш земляк



лютого 2018 року  бібліотекар абонементу Зміївської центральної бібліотеки Підопригора Світлана  підготовила тематичну книжкову викладку та провела літературний огляд творчості з нагоди 115-ї річниці від дня народження «Юрій Шовкопляспоет, прозаїк та наш земляк».
Шовкопляс Юрій Юрійович народився 24 січня (6 лютого) 1903 Гуляйполе, тепер Запорізької області — український письменник, прозаїк, член літературної групи Пролітфронт у 1920-тих роках. Власкор «Литературной газеты» (Москва) та «Літературної газети» (Київ). Також керівник кафедри журналістики Харківського університету (1949–1951) та Харківської організації СПУ (1953–1956). З 1956 по 1960 – головний редактор харківського журналу «Прапор».
Відомості про його життя містяться в автобіографії, що зберігається у фондах Харківського літературного музею (Д-292/1). Мати, Шовкопляс Марія Іванівна, – селянка середнячка колишнього села, нині селища міського типу Дергачі Харківської області, батько – досить відомий харківський інженер-залізничник Ломоносов Юрій Володимирович. Мати була в наймах у його родині, у шлюб вони не вступали. Невдовзі після народження Юрія мати оселилася в с. Дергачах, де їй від батька залишився земельний наділ, і там мешкала аж до смерті 1943 року під час гітлерівської окупації.
У Дергачах Ю. Шовкопляс закінчив церковно-парафіяльну школу, а восени 1912 року поступив до однієї з харківських гімназій. Восени 1922 р. вступив до Харківський Інститут Народної Освіти (ХІНО) на відділення мови й літератури, закінчив 1927 р. З 1920 працював культурником у клубах червоноармійських шпиталів і Дергачівському робітничому клубі. З 1923 одночасно з навчанням у ХІНО став викладачем суспільствознавства в Харківській школі №30, де й працював до 1930 р.
На початку 1930 повністю переключається на літературну роботу.
 Ю. Шовкопляс вступає добровольцем до лав Червоної Армії, стає літературним працівником газети «Ворошиловець» Харківської воєнної округи, штаб якої у жовтні 1941 р. було перенесено до Ворошиловграду.
Серед над найбільш відомих творів письменника «Студенти», «Інженери», «Проект електрифікації», «Завтра» та ін.
 Закінчив життєвий шлях  12 жовтня 1978 в м. Харкові.




середа, 31 січня 2018 р.

Нарада бібліотечних працівників


31 січня 2018 року в Зміївській центральній бібліотеці було проведено виробничу нараду з бібліотечними працівниками централізованої бібліотечної системи Зміївського району на тему «Перспективи розвитку бібліотек району в 2018 році. Підведення підсумків роботи за 2017 рік».

Нарада розпочалася з приємного - привітали з ювілейними днями народження завідуючу Соколівською сільською бібліотекою Макієнко Олександру Павлівну та завідуючу Артюхівською сільською бібліотекою Кабанову Валентину Петрівну та Миргород Наталію Миколаївну – завідуючу Тимченківською сільською бібліотекою, в якої день народження саме цього дня.


В ході наради були підведені підсумки минулого року та обговорювалися пріоритетні напрямки діяльності бібліотек на 2018 рік, а це: впровадження інформаційних технологій і сучасних форм бібліосервісу в бібліотечну практику, сприяння національно-патріотичному вихованню населення, популяризація краєзнавства, інформування громади про події з історії і сьогодення краю з метою максимально повного і оперативного задоволення інформаційних, професійних, освітніх та культурно-творчих інтересів різних категорій користувачів.

понеділок, 29 січня 2018 р.

Історичне досьє «Згадаймо юність, що горіла в Крутах» (до 100-річчя боїв під Крутами)

29 січня в читальному залі Зміївської центральної бібліотеки пройшов захід присвячений 100-річчю бою під Крутами «Згадаймо юність, що горіла в Крутах». Цей страшний бій, що відбувся 29  січня 1918 року на залізничній станції Крути біля селища Пам’ятне, що за 130 кілометрів на північний схід від Києва,  залишив в пам’яті нащадків сум, гордість, пекучий біль …
Із вступним словом до присутніх звернулась бібліотекар  читального залу Максименко Валентина і змістовно розповіла про передумови історичних цих подій того часу. Присутні переглянули фільм «Бій під Крутами» (6 хв.) та «Пам’ятай про Крути» (12 хв.).
Присутні (12 осіб) довідались, що цей бій тривав майже п’ять  годин поспіль між чотирьох тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів  та бійців вільного козацтва, який загалом нараховував лише чотири сотні вояків.
У перебігу військових дій цей бій якогось  вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох українців особливого значення набув завдяки героїзму української молоді. Особливо вразила сучасників подія поховання юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і у кількості 27 чоловіків були ними страчені. На похороні у Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти». Так склалося, що десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії.  У 2006 році на місці бою встановлено пам'ятник, до нього йдуть і йдуть люди вклонитися героям, покласти квіти, вшанувати пам’ять хвилиною мовчання…
Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами…

На закінчення бібліотекар подякувала всім за увагу і запросила переглянути книжкову виставку. Серед матеріалів книги, газети, газетні вирізки минулих років, тематична папка «Історія України. Бій під Крутами». 

понеділок, 22 січня 2018 р.

Історична подорож «Соборна Україна - вічна та незалежна» (До Дня Соборності України)

22 січня Україна відзначає знаменну дату в історії становлення української державності – День Соборності України. Ця дата пов’язана з двома подіями Української революції 1918-1923 років: проголошенням IV Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки самостійною, незалежною, вільною та суверенною державою (22 січня 1918 р.) та Актом Злуки двох державних утворень на українських землях – Української Народної Республіки та Західно – Української Народної Республіки (22 січня 1919 р.) Цього дня в Зміївській центральній  бібліотеці було проведено історичну подорож «Соборна Україна - вічна  та  незалежна».
Бібліотекар читального залу Валентина Максименко ознайомила користувачів зі статтею 20 Конституції України про Державні символи України. А вікторина «Українська символіка» викликала інтерес у користувачів до вивчення державної та народної символіки. Цей захід поглибив знання користувачів про історію виникнення Дня Соборності України, викликав патріотичні почуття та повагу до рідної країни. Присутніх на заході було 23 особи.




неділя, 2 квітня 2017 р.

Свеча горела

Звонок раздался, когда Андрей Петрович потерял уже всякую надежду.
— Здравствуйте, я по объявлению. Вы даёте уроки литературы?
Андрей Петрович вгляделся в экран видеофона. Мужчина под тридцать. Строго одет — костюм, галстук. Улыбается, но глаза серьёзные. У Андрея Петровича ёкнуло сердце, объявление он вывешивал в сеть лишь по привычке. За десять лет было шесть звонков. Трое ошиблись номером, ещё двое оказались работающими по старинке страховыми агентами, а один попутал литературу с лигатурой.
— Д-даю урок
и, — запинаясь от волнения, сказал Андрей Петрович. — Н-на дому. Вас интересует литература?
— Интересует, — кивнул собеседник. — Меня зовут Максим. Позвольте узнать, каковы условия.
«Задаром!» — едва не вырвалось у Андрея Петровича.
— Оплата почасовая, — заставил себя выговорить он. — По договорённости. Когда бы вы хотели начать?
— Я, собственно… — собеседник замялся.
— Первое занятие бесплатно, — поспешно добавил Андрей Петрович. — Если вам не понравится, то…
— Давайте завтра, — решительно сказал Максим. — В десять утра вас устроит? К девяти я отвожу детей в школу, а потом свободен до двух.
— Устроит, — обрадовался Андрей Петрович. — Записывайте адрес.
— Говорите, я запомню.
В эту ночь Андрей Петрович не спал, ходил по крошечной комнате, почти келье, не зная, куда девать трясущиеся от переживаний руки. Вот уже двенадцать лет он жил на нищенское пособие. С того самого дня, как его уволили.
— Вы слишком узкий специалист, — сказал тогда, пряча глаза, директор лицея для детей с гуманитарными наклонностями. — Мы ценим вас как опытного преподавателя, но вот ваш предмет, увы. Скажите, вы не хотите переучиться? Стоимость обучения лицей мог бы частично оплатить. Виртуальная этика, основы виртуального права, история робототехники — вы вполне бы могли преподавать это. Даже кинематограф всё ещё достаточно популярен. Ему, конечно, недолго осталось, но на ваш век… Как вы полагаете?
Андрей Петрович отказался, о чём немало потом сожалел. Новую работу найти не удалось, литература осталась в считанных учебных заведениях, последние библиотеки закрывались, филологи один за другим переквалифицировались кто во что горазд. Пару лет он обивал пороги гимназий, лицеев и спецшкол. Потом прекратил. Промаялся полгода на курсах переквалификации. Когда ушла жена, бросил и их.
Сбережения быстро закончились, и Андрею Петровичу пришлось затянуть ремень. Потом продать аэромобиль, старый, но надёжный. Антикварный сервиз, оставшийся от мамы, за ним вещи. А затем… Андрея Петровича мутило каждый раз, когда он вспоминал об этом — затем настала очередь книг. Древних, толстых, бумажных, тоже от мамы. За раритеты коллекционеры давали хорошие деньги, так что граф Толстой кормил целый месяц. Достоевский — две недели. Бунин — полторы.
В результате у Андрея Петровича осталось полсотни книг — самых любимых, перечитанных по десятку раз, тех, с которыми расстаться не мог. Ремарк, Хемингуэй, Маркес, Булгаков, Бродский, Пастернак… Книги стояли на этажерке, занимая четыре полки, Андрей Петрович ежедневно стирал с корешков пыль.
«Если этот парень, Максим, — беспорядочно думал Андрей Петрович, нервно расхаживая от стены к стене, — если он… Тогда, возможно, удастся откупить назад Бальмонта. Или Мураками. Или Амаду».
Пустяки, понял Андрей Петрович внезапно. Неважно, удастся ли откупить. Он может передать, вот оно, вот что единственно важное. Передать! Передать другим то, что знает, то, что у него есть.
Максим позвонил в дверь ровно в десять, минута в минуту.
— Проходите, — засуетился Андрей Петрович. — Присаживайтесь. Вот, собственно… С чего бы вы хотели начать?
Максим помялся, осторожно уселся на край стула.
— С чего вы посчитаете нужным. Понимаете, я профан. Полный. Меня ничему не учили.
— Да-да, естественно, — закивал Андрей Петрович. — Как и всех прочих. В общеобразовательных школах литературу не преподают почти сотню лет. А сейчас уже не преподают и в специальных.
— Нигде? — спросил Максим тихо.
— Боюсь, что уже нигде. Понимаете, в конце двадцатого века начался кризис. Читать стало некогда. Сначала детям, затем дети повзрослели, и читать стало некогда их детям. Ещё более некогда, чем родителям. Появились другие удовольствия — в основном, виртуальные. Игры. Всякие тесты, квесты… — Андрей Петрович махнул рукой. — Ну, и конечно, техника. Технические дисциплины стали вытеснять гуманитарные. Кибернетика, квантовые механика и электродинамика, физика высоких энергий. А литература, история, география отошли на задний план. Особенно литература. Вы следите, Максим?
— Да, продолжайте, пожалуйста.
— В двадцать первом веке перестали печатать книги, бумагу сменила электроника. Но и в электронном варианте спрос на литературу падал — стремительно, в несколько раз в каждом новом поколении по сравнению с предыдущим. Как следствие, уменьшилось количество литераторов, потом их не стало совсем — люди перестали писать. Филологи продержались на сотню лет дольше — за счёт написанного за двадцать предыдущих веков.
Андрей Петрович замолчал, утёр рукой вспотевший вдруг лоб.
Мне нелегко об этом говорить, — сказал он наконец. — Я осознаю, что процесс закономерный. Литература умерла потому, что не ужилась с прогрессом. Но вот дети, вы понимаете… Дети! Литература была тем, что формировало умы. Особенно поэзия. Тем, что определяло внутренний мир человека, его духовность. Дети растут бездуховными, вот что страшно, вот что ужасно, Максим!
— Я сам пришёл к такому выводу, Андрей Петрович. И именно поэтому обратился к вам.— У вас есть дети?
— Да, — Максим замялся. — Двое. Павлик и Анечка, погодки. Андрей Петрович, мне нужны лишь азы. Я найду литературу в сети, буду читать. Мне лишь надо знать что. И на что делать упор. Вы научите меня?
— Да, — сказал Андрей Петрович твёрдо. — Научу.
Он поднялся, скрестил на груди руки, сосредоточился.
— Пастернак, — сказал он торжественно. — Мело, мело по всей земле, во все пределы. Свеча горела на столе, свеча горела…
— Вы придёте завтра, Максим? — стараясь унять дрожь в голосе, спросил Андрей Петрович.
— Непременно. Только вот… Знаете, я работаю управляющим у состоятельной семейной пары. Веду хозяйство, дела, подбиваю счета. У меня невысокая зарплата. Но я, — Максим обвёл глазами помещение, — могу приносить продукты. Кое-какие вещи, возможно, бытовую технику. В счёт оплаты. Вас устроит?
Андрей Петрович невольно покраснел. Его бы устроило и задаром.
— Конечно, Максим, — сказал он. — Спасибо. Жду вас завтра.
— Литература — это не только о чём написано, — говорил Андрей Петрович, расхаживая по комнате. — Это ещё и как написано. Язык, Максим, тот самый инструмент, которым пользовались великие писатели и поэты. Вот послушайте.
Максим сосредоточенно слушал. Казалось, он старается запомнить, заучить речь преподавателя наизусть.
— Пушкин, — говорил Андрей Петрович и начинал декламировать.
«Таврида», «Анчар», «Евгений Онегин».
Лермонтов «Мцыри».
Баратынский, Есенин, Маяковский, Блок, Бальмонт, Ахматова, Гумилёв, Мандельштам, Высоцкий…
Максим слушал.
— Не устали? — спрашивал Андрей Петрович.
— Нет-нет, что вы. Продолжайте, пожалуйста.
День сменялся новым. Андрей Петрович воспрянул, пробудился к жизни, в которой неожиданно появился смысл. Поэзию сменила проза, на неё времени уходило гораздо больше, но Максим оказался благодарным учеником. Схватывал он на лету. Андрей Петрович не переставал удивляться, как Максим, поначалу глухой к слову, не воспринимающий, не чувствующий вложенную в язык гармонию, с каждым днём постигал её и познавал лучше, глубже, чем в предыдущий.
Бальзак, Гюго, Мопассан, Достоевский, Тургенев, Бунин, Куприн.
Булгаков, Хемингуэй, Бабель, Ремарк, Маркес, Набоков.
Восемнадцатый век, девятнадцатый, двадцатый.
Классика, беллетристика, фантастика, детектив.
Стивенсон, Твен, Конан Дойль, Шекли, Стругацкие, Вайнеры, Жапризо.
Однажды, в среду, Максим не пришёл. Андрей Петрович всё утро промаялся в ожидании, уговаривая себя, что тот мог заболеть. Не мог, шептал внутренний голос, настырный и вздорный. Скрупулёзный педантичный Максим не мог. Он ни разу за полтора года ни на минуту не опоздал. А тут даже не позвонил. К вечеру Андрей Петрович уже не находил себе места, а ночью так и не сомкнул глаз. К десяти утра он окончательно извёлся, и когда стало ясно, что Максим не придёт опять, побрёл к видеофону.
— Номер отключён от обслуживания, — поведал механический голос.
Следующие несколько дней прошли как один скверный сон. Даже любимые книги не спасали от острой тоски и вновь появившегося чувства собственной никчемности, о котором Андрей Петрович полтора года не вспоминал. Обзвонить больницы, морги, навязчиво гудело в виске. И что спросить? Или о ком? Не поступал ли некий Максим, лет под тридцать, извините, фамилию не знаю?
Андрей Петрович выбрался из дома наружу, когда находиться в четырёх стенах стало больше невмоготу.
— А, Петрович! — приветствовал старик Нефёдов, сосед снизу. — Давно не виделись. А чего не выходишь, стыдишься, что ли? Так ты же вроде ни при чём.
— В каком смысле стыжусь? — оторопел Андрей Петрович.
— Ну, что этого, твоего, — Нефёдов провёл ребром ладони по горлу. — Который к тебе ходил. Я всё думал, чего Петрович на старости лет с этой публикой связался.
— Вы о чём? — у Андрея Петровича похолодело внутри. — С какой публикой?
— Известно с какой. Я этих голубчиков сразу вижу. Тридцать лет, считай, с ними отработал.
— С кем с ними-то? — взмолился Андрей Петрович. — О чём вы вообще говорите?
— Ты что ж, в самом деле не знаешь? — всполошился Нефёдов. — Новости посмотри, об этом повсюду трубят.
Андрей Петрович не помнил, как добрался до лифта. Поднялся на четырнадцатый, трясущимися руками нашарил в кармане ключ. С пятой попытки отворил, просеменил к компьютеру, подключился к сети, пролистал ленту новостей. Сердце внезапно зашлось от боли. С фотографии смотрел Максим, строчки курсива под снимком расплывались перед глазами.
«Уличён хозяевами, — с трудом сфокусировав зрение, считывал с экрана Андрей Петрович, — в хищении продуктов питания, предметов одежды и бытовой техники. Домашний робот-гувернёр, серия ДРГ-439К. Дефект управляющей программы. Заявил, что самостоятельно пришёл к выводу о детской бездуховности, с которой решил бороться. Самовольно обучал детей предметам вне школьной программы. От хозяев свою деятельность скрывал. Изъят из обращения… По факту утилизирован…. Общественность обеспокоена проявлением… Выпускающая фирма готова понести… Специально созданный комитет постановил…».
Андрей Петрович поднялся. На негнущихся ногах прошагал на кухню. Открыл буфет, на нижней полке стояла принесённая Максимом в счёт оплаты за обучение початая бутылка коньяка. Андрей Петрович сорвал пробку, заозирался в поисках стакана. Не нашёл и рванул из горла. Закашлялся, выронив бутылку, отшатнулся к стене. Колени подломились, Андрей Петрович тяжело опустился на пол.
Коту под хвост, пришла итоговая мысль. Всё коту под хвост. Всё это время он обучал робота.
Бездушную, дефективную железяку. Вложил в неё всё, что есть. Всё, ради чего только стоит жить. Всё, ради чего он жил.
Андрей Петрович, превозмогая ухватившую за сердце боль, поднялся. Протащился к окну, наглухо завернул фрамугу. Теперь газовая плита. Открыть конфорки и полчаса подождать. И всё.
Звонок в дверь застал его на полпути к плите. Андрей Петрович, стиснув зубы, двинулся открывать. На пороге стояли двое детей. Мальчик лет десяти. И девочка на год-другой младше.
— Вы даёте уроки литературы? — глядя из-под падающей на глаза чёлки, спросила девочка.
 Что? — Андрей Петрович опешил. — Вы кто?
— Я Павлик, — сделал шаг вперёд мальчик. — Это Анечка, моя сестра. Мы от Макса.
— От… От кого?!
— От Макса, — упрямо повторил мальчик. — Он велел передать. Перед тем, как он… как его…
— Мело, мело по всей земле во все пределы! — звонко выкрикнула вдруг девочка.
Андрей Петрович схватился за сердце, судорожно глотая, запихал, затолкал его обратно в грудную клетку.
— Ты шутишь? — тихо, едва слышно выговорил он.
— Свеча горела на столе, свеча горела, — твёрдо произнёс мальчик. — Это он велел передать, Макс. Вы будете нас учить?
Андрей Петрович, цепляясь за дверной косяк, шагнул назад.
— Боже мой, — сказал он. — Входите. Входите, дети.

                                                                                          Майк Гелприн

четвер, 30 березня 2017 р.

«Найкращий читач – 2017»





28 березня в Зміївській дитячій бібліотеці пройшов ІІ тур Всеукраїнського конкурсу «Найкращий читач – 2017». Метою цього конкурсу є популяризація книги та читання підтримка й розвиток інтересу до історії рідного краю, культурних традицій. Книга, незважаючи на високі новітні технології, завжди залишиться хорошим другом, читання - даруватиме радість і приємні миті, наснагу до пізнання нового і непізнаного книги вчать, виховують, з ними можна подорожувати, мріяти, уявляти, проживати інші життя, а своє множити у тисячі разів. Книги відкривають нам нові світи, нові горизонти, нові враження та переживання.

Слід нагадати, що конкурс проводиться з 1 лютого до 15 квітня та складається з трьох етапів, кожний з яких — це творче змагання, під час якого учасники розповідають про свого улюбленого літературного героя або прочитану книгу, що не вивчається за шкільною програмою.

Перший етап тривав з лютого по березень і проходив він в усіх шкільних, дитячих та сільських бібліотеках. Кращі учасники продовжили боротьбу вже у другому — районному етапі, після якого переможці (їх може бути два чи три) продовжать боротьбу далі. На обласному ж етапі журі визначатиме двох переможців (по одному з 6 і 7 класів), які наберуть найвищу кількість балів. Вони отримують звання «Найкращий читач України 2017» і будуть запрошені до участі в інших заходах, а також у Фестивалі дитячого читання «Книгоманія» (м. Львів). До речі, урочиста церемонія нагородження переможців та дипломантів обласного етапу із врученням дипломів та призів відбудеться на III Обласному патріотичному форумі в жовтні у м. Харкові.

Тож, 28 березня 16 учасників — учнів 6-7-х класів з десяти населених пунктів району розповідали про улюблених авторів, оповідань, книжок. Координатором заходу виступила бібліотекар І категорії дитячої бібліотеки Людмила Долініна.

До речі, кожна розповідь про улюблену книгу конкурсантів заслуговувала на увагу. Діти досить ретельно готувалися, хоча дехто й дуже хвилювався.

Лауреатами конкурсу стали:

1. Майборода Анастасія – учениця 7-А класу Зміївського ліцею №1 ім. З.К.Слюсаренка в номінації «Краща е-презентація»

2. Баспалько Дар’я – учениця 7класу Зідьківської ЗОШ І-ІІІ ст. в номінації «Творчий підхід»


3. Коротун Вікторія – учениця 6-А класу Зміївської ЗОШ №2 І-ІІІ ст. в номінації «Артистизм»

Право представляти Зміївський район на третьому, обласному етапі конкурсу будуть

1. Запара Катерина – учениця 6 класу Соколівської ЗОШ І-ІІІ ст.

2. Касьянов Богдан – учень 7 класу Соколівської ЗОШ І-ІІІ ст..

3. Гавриш Олексійучень 6 класу Чемужівської ЗОШ І-ІІІ ст.